Cities of translators Kyjiw Київ. Антиекскурсія
de ua

Київ. Антиекскурсія

Слайд із першого знайомства групи онлайн.

 

Неля Ваховська. Ми почали працювати над проектом у розпал карантину, вже видихнувши після першої хвилі й лише передчуваючи наступну. Завдання трохи асоціювалося з Ренесансом: зібрати групу людей і провести невідомим їм Києвом - містом, мої двадцятилітні стосунки з яким нагадують безкінечне “odi et amo”. Вести людей колами східноєвропейського пекла, сподіваючись не проминути рай?  Гадаю, жодна з нас не бачила себе Вергілієм, цим безтілесним злобливим дідом з манією контролю. Тож рішення було одностайним: діалог, а не екскурсія, Бокаччо, а не Данте. І нехай бенкет міг відбутися лише віртуально, розказувати одне одному історії ми ще й як могли!

 

Клаудія Дате. У цьому проекті мене приваблювавав чар, що його мають міста. На перший погляд вони здаються відкритими і щирими, жвавими, динамічними, вони живуть рухом, однак і приховують багато чого, що якоїсь миті можуть показати, може, й мимоволі. Так і текст: залежно від ситуації та досвіду він може оприявнити несподівані зв'язки, а в процесі перекладу відкрити захопливі глибини, недосяжні за простого читання. 

На початку я питала себе, як ми зможемо наблизитися до міста, не потрапивши туди. Сама я п'ять років прожила в Києві. Горизонт мого досвіду сягає від роботи зі студент*ками і щоденних спостережень у метро й на велелюдних вулицях до Помаранчевої революції та учасни*ць протестів із прапорами й гучномовцями. Тож серце трохи колотилося від побоювань, що наближення лише через фото, тексти й розмови в зумі буде поверховим, адже Київ - не те місто, про яке в Німеччині всі говорять, мовляв, “неодмінно треба побачити”.

 

Н.В. Виходячи з переконання, що переклад - це найперше комунікація, ми запросили до участі по четверо перекладач_ок  з Німеччини та України: Беттіну Бах, Марка Бєлорусця, Сандру Гетцль, Клаудію Зінніг, Олесю Камишникову, Ію Ківу, Патрицію Клобушицьки та Роксоляну Свято. Порозумітися нам допомагали синхроністки  Софія Онуфрів та Людмила Шнир. Фотографки  Діна Артеменко й Міла Григоренко відзняли для нас кількасот фото міста. Тож упродовж п'яти зустрічей у зумі Київ окреслювався в розмовах про досвіди, через оптику об'єктивів, доповіді  запрошених  експерток , текст-прогулянку  з перекладачкою Оленою Шеремет, обмін фото й історіями про наші робочі місця . Звісно, якби зустрілися наживо, місто здалося б зовсім інакшим, однак, можливо, саме завдяки технічним обмеженням воно постало інтертекстом - поліфонічним, контрастним та особистим водночас.

 

Скрін із першої зустрічі проекту в зумі.

 

К.Д. Ми вирішили представити українську мову - вивести її з тіні й пробудити цікавість до її літератури. Несподівано в німецьких учасниць виникло багато запитань, зумовлених напівзнаннями, поширеними в Німеччині щодо України. Ми довго дискутували про взаємини російської й української, про питання ідентичності, дискримінації, інструменталізації, про пошук підходів у постколоніальну добу. Й, окрім об'єктивних рамок, ми почули дуже індивідуальні історії наближення, образ, ідеологізації та виключення. Ми затягнули ту зустріч і з кожною історією розуміли дедалі більше, що вона - лише одна із багатьох граней і що треба вислухати набагато більше історій, щоб отримати повнішу й диференційовану картину.

 

Н.В. Несподівано для мене цифрове наближення, ефект не-присутності дав багато поштовхів до рефлексії. Так, Марк Бєлорусець  у своєму нарисі “Дом на углу улиц Владимирской и Прорезной” знайомить нас із життям дисидентських кіл київської інтелігенції 70-их, Ія Ківа  проводить тонкі паралелі між переселенством і перекладом, Олеся Камишникова занурює глядач*ок у метафору міста-тексту, а Патриція Клобушицьки проникливо поетично підсумовує серію наших зустрічей.

В есе “Мій перекладацький Київ” Роксоляна Свято  зазначає, що в цьому місті майже немає “перекладацьких місць” - ні спеціалізованих культурних інституцій, ні неформальних точок зустрічей, ні пам'ятних знаків. Живучи тут, ми часто ловимо себе на відчутті, що драматично втрачаємо місто як місце вкоріненості, як текст. Інтенсивне перепроживання міста в наших розмовах, текстах, фото і відео повернуло моєму Києву об'єм, зробило його знову діахронічним, а отже, й перекладним. Бо що таке переклад, якщо не процес занурення і порозуміння? І нехай Київ і не є містом, особливо дружнім до перекладач*ок, місцем перекладу він для мене таки став.

 

К.Д. У своєму тексті Патриція кілька разів згадує покахльованість нашого сприйняття, я ж про це вже трохи забула. Імовірно, тому, що зараз ця форма домінує в нашому повсякденні. Можливо, ця цифрова зустріч здалася б мені гіршою, якби проект почався аналоговим чином. Цифрові зустрічі з містом додали натхнення нашій фантазії, і ми могли розглядати Київ як великий наратив, який можна самим прикрашати, змінювати, наближати до себе.

 

К.Д./НВ. Наостанок ми хочемо подякувати тим, хто хоч і не стоїть на авансцені з власними текстами чи доповідями, однак без них наш проект би не відбувся: Діні Артеменко й Мілі Григоренко за їхні фото і відеозйомку, Софії Онуфрів і Люсі Шнир за синхронний переклад,  Софії Онуфрів та Сюзанні Махт за письмовий переклад, Діні за монтаж та субтитрування відео, Ірині Стасюк за малюнки, Роксоляні Свято й Олені Шеремет за “Прогулянку з перекладачкою”, Богдану Логвиновському за графічний дизайн відео, Анні Винниченко за звукорежисуру й оригінальну музику для відео. Також дякуємо експерткам Тані Родіоновій, Поліні Городиській та Наталці Лебединцевій, чиї доповіді розширили наш кругозір.  Last but not least висловлюємо свою вдячність Орелі Морін та Катрін Бах із програми TOLEDO за натхнення, спілкування і технічну підтримку. А також нашим прекрасним восьми перекладач*кам - за їхню готовність ділитися з нами досвідом і думками.

 

На вході до станції київського метро. © Діна Артеменко

 

 

PDF