Реальність. Перш за все та, від якої я майже вибухаю і розриваюся. Все розпадається у жахливій амбівалентності. Як я взагалі можу втримати у собі так багато суперечливого, супротивного, непокірного, нестравного, нестерпного? Шлях до слів на папері довгий.

Війна й весна, безпека й біль, НІ – величезне, як багатотонний дзвін з його неспинним гулом, і часом непереборне бажання зробити ТАК, бути ТАК, знову цілком свідомо зробити щось життєствердне, не прилаштовуватися до того, що чинить хтось десь, до того, що має всіх затягнути у прірву, яка розверзається.

Хіба я щойно не хотіла почати нове життя? Хіба я не поставила все на карту, й ще за кілька днів до того, як спалахнуло це нице божевілля, мене не переповнювала радість?

Мій чоловік у Франції, працює над нашим майбутнім. Я одна, в селі, в моєму старому будинку, де прожила 20 років і звідки поїду влітку – а реальність мене розриває. Амбівалентність навіть у дрібницях – життя продовжується, в ньому буде лад, і хоч займатися банальностями неможливо, вони часом нав’язливо присутні, бо можна чудово, детально обдумати, яка вечеря вийде з продуктів у моєму холодильнику, раптом надважливим стає колір гіацинтів, які я зможу собі дозволити, а найпривабливішою перспективою в світі – знову сходити у басейн, к бісу корону, к бісу докори сумління й будь-що інше, я хочу зануритися в тепле, рідке й змити увесь бруд.

Навіть моє тіло поводиться, наче роздвоєне, холоне всередині й пече зовні або навпаки, то я геть скривлена, бо мені постійно паморочиться в голові, то швидка й точна, як ніколи, навіть моя рука, на якій два пальці напівзнерухомлені після перелому, слухається мене, коли я беру свій лук, накладаю стрілу, відпускаю натягнуту тятиву й стріла з гострим, насиченим звуком упивається в солому мішені.

Відчуття, що я досі володію собою, своїми рухами, м’язовою пам’яттю, що можу, повністю звільнившись від амбівалентностей, просто щось зробити. ТАК.

Я опитую жінок, які знали. Рут Клюґер, яка відкрито пише, що навіть у концтаборі не зносила свою матір, не мала з нею добрих стосунків і так і не вибудувала їх – навіть в екстремальних умовах власні турботи не зникають, не все розчиняється в солідарності чи спільному нещасті. Але чи й мусить.

Завдяки ідіосинкразії зберігається щось своє. Лише воля і здатність поступитися цим і непохитно триматися разом – вони, можливо, стають сильнішими.

Сімона Вейль, яка у «Силі тяжіння й благодаті» так багато пише саме про те, що гнітить і мене, яка померла, бо більше не визнавала їжею пайки, які давали робітникам на фабриках в окупованій Франції. Вона жила в Англії, мала що їсти, тяжко хворіла на туберкульоз і не пережила своє цілком фізичне спів-страждання, свою солідарність.

Можливо, немає ніякого сенсу заходити в цьому так далеко (містикиня в мені каже ні, є), але це видається все ж єдино можливим шляхом – бути свідкою, наскільки це взагалі можливо, дивитися, спів-страждати, спів-знати.

Тож я знаю більше за більшість тих, хто тут, читаю й дивлюся, й слухаю, й думаю, й відчуваю щогодини, багато й раніше за більшість тих, хто тут. При цьому найкраще мене розуміє група поляків, які вже багато років – гості в моєму будинку й друзі, зараз вони стурбовані й пригнічені, а не галасливі та гострі на язик, з якими я вечорами довго стою розмовляю в кухні, коли всі багато матюкаються й п’ють.

Можливо, мене також розуміють мої коні, коли я шукаю розради між їхніми теплими тілами. Будь-який коняр вилаяв би мене, так не роблять, це несправедливо щодо тварин, неетично й нічого не дає, та я все ж роблю це, й коні трохи на довше, ніж зазвичай, затихають біля мене у своїй стихійній жазі до життя, частіше підходять, щоб тицьнути носом чи покласти голову мені на плече.

«Слава Україні!» – кажу я у ще недовилинялу зимову шерсть мого гуцула, насправді він родом із Польщі, а не з українських Карпат, та мені все одно, йому теж, він зітхає, він ніжний і добрий до мене, а мені соромно бути людиною, якщо люди чинять життю такі жахливі речі, і це він теж знає вже давно.

Найбільше впізнаною я почуваюся у Ребекки Вест, яка у своєму монументальному начерку з Балкан «Чорне ягня і сірий сокіл» описує, як лежала в лікарні після операції й випадково почула по радіо, що почалася Перша світова війна. Вона викликала медсестру: «Мені негайно треба подзвонити чоловікові! Сталося жахливе. Убито короля Югославії». Медсестра у відповідь: «Лишенько! Ви його знали? Ні? Чого ж ви тоді кажете, що це так жахливо?»

Вест аналізує: idiocy – це дефект (вона приписує його жінкам) само-налаштування і само-загублення у дріб’язку обмеженого приватного світу, натомість lunacy є причиною того, що люди (це, відповідно, здебільшого чоловіки), одержимі великим і загальним, сприймають світ як суспільний, наче у світлі місяця, без глибини або деталей.

Упродовж тижнів, ТИЖНІВ, які вже триває ця війна, з усім, що вона виносить на поверхню, з усією своєю безпомічністю й бездіяльністю, ні в сих ні в тих, зайнята згортанням свого старого життя в цьому селі, одна, зв’язана відповідальністю за тварин, нездатна нічого змінити в заданих координатах так, як хотіла б, я наказую собі балансувати простір і тісноту, не погоджуватися повністю з жодним із полюсів, знову й знову розпізнавати й витримувати амбівалентність.

Знову й знову насолоджуватися дрібницями, по-справжньому й безтурботно. Заземлятися, допомагаючи комусь конкретному, як Віті й Діані з Харкова, яких я прийняла до себе на кілька днів, з якими ми разом працюємо в саду й робимо салат, або Тані, яка дісталася аж сюди з Житомирської області, якій через 5 тижнів народжувати, яку я супроводжую до лікарки, де моя українська виявляється кращою, ніж я будь-коли думала.

Знову й знову забороняти собі новини й червоне вино  й увечері просто рано лягати спати. Знову й знову по-справжньому відчувати на шкірі весняне сонце, і щоб світло прогнало темне, в’язке, отруйне й огидне.

А потім знову лютувати та вити. Годинами – інтернет. Фото. Відео. Вірші. Робота. Не пропускати нічого. І далі знати. Бути ураженою до кінця.

І висловити це з Паулем Целаном: «Одна зоря ще світить. Ніщо, ніщо не втрачене». Чи з Володимиром Єрмоленком, який написав у Twitter:

«Не думайте про Україну як про жертву, яку ведуть на забій. Думайте по неї як про воїтельку. Не зосереджуйтеся тільки на оплакуванні українських жертв. Зосередьтеся на тому, як Україні можна допомогти стати переможницею. Не бійтеся велетенської Росії. Думайте про неї як про вразливого гіганта, якого можливо й необхідно зупинити».

06.04.2022

Українська – мова, якою не мушу нічого про себе пояснювати, якою майже не пишу зараз нічого, крім слів підтримки. Натомість німецька – мова, якою я від початку повномасштабного вторгнення повторюю майже ті самі тези. Повторюю їх, а на мене щоразу дивляться з «широко заплющеними» очима.

Як це українська й російська – то різні мови, адже обидві послуговуються кирилицею? Як це – українці не хочуть капітулювати, на що вони сподіваються? Як це – українці не хочуть віддавати частину території диктатору, адже тоді він точно-точно перестане їх убивати? Як це – українці не хочуть публічних дискусій із опозиційними росіянами та білорусами, адже опозиціонери наче проти війни? (Байдуже, що ламаються на запитанні: «Чи повертати Україні окуповані й анексовані Росією території?»).

Як це – українців обурює сполучник «і» в реченні: «Допомога українським і російським студентам, які стали жертвами Путінської війни» та словосполучення «Путінська війна»? Як це – Овсяннікову не слід героїзувати й нагороджувати преміями, а де ж нам тоді шукати «хороших росіян»?

Інтерв’ю шматують, ріжуть, із них витискають емоцію страху за батьків і друзів в Україні, назовні випускають лише зручні, знезброєні, дистильовано-толерантні звернення про «мир в усьому світі»

Тож не дивно, що цієї п’ятниці наш Медіацентр української громади у Відні зустрінеться, щоб розпастися: на тих, хто готовий продовжувати працювати, й тих, хто не витримує зневіри та вигорання. Я лишуся з першими, але не знаю, скільки нас буде. Решта піде.

За собою спостерігаю ніби здалеку, сахаюся від запитання: «Як Ви/ти?» — бо не хочу собі на нього відповідати. Нудить від їжі, уві сні мене ґвалтують і я вбиваю своїх ґвалтівників. Відтак або гину разом із ними, або не гину – кожної ночі по-різному. Приблизно так я, якщо не заглиблюватися.

Чоловік веде щоденник війни, бо я не можу. Зрештою, ніколи не вела щоденників. Він описує мене збоку. Пише, що не впізнає мене, боїться заразитися тією люттю, на якій я, мов на пальному, рухаюся далі. У вічі мені цього не говорить. Я вдячна: мені зараз не до таких розмов.

Коли в мене була депресія і я від неї лікувалася, я справді себе не впізнавала, боялася, що мене не зрозуміють і покинуть – таку «не таку», звинувачувала себе в тому, на кого перетворилася.

Але сьогодні все інакше. Я все ще себе впізнаю. Це все ще я. Просто мені більше не страшно, що мене покинуть. Просто я знаю, хто винен у тому, що зі мною відбувається, і це – не я. Просто у мене виростає броня. Мені здається, я навіть говорю інакше, чіткіше, голосніше. Особливо коли пояснюю нову себе німецькою. А українцям нічого не треба пояснювати.

12.06.2022

Отже. У мене немає свого наративу. Жах перших днів так і лишився невисловленим, коли він відпустив, я сказала собі, що ця війна зачепила мене менше за дуже-дуже багатьох, тож не мені й говорити. Через три місяці я все ще пам’ятаю кілька образів вранішнього Києва, всі дуже буденні, але не забудуться вже ніколи, і маю свою крихку метафору.

У мене був квиток з Києва на 25 лютого. Інтерсіті відразу по шостій, вокзал у цей час здався майже таким, як завжди – трохи порожній, трохи сонний, стурбований, але ще не евакуаційний.

Поки була в селі у батьків, вони разом зі ще двома односельцями – подружжя, обоє, до речі, були моїми вчителями – придумали виходити на прогулянки. Поки ще холодно і не так багато роботи. Поки ще є можливість ходити на прогулянки, думала собі я, теж хапаючись за цю можливість порухатися, не вклякати у кріслі, відчайдушно й майже безрезультатно намагаючись працювати й гортаючи новини.

Під час однієї з цих прогулянок я дізналася про першого загиблого військового з сусіднього села. І згадала, звідки я його знала.

Здається, на другому курсі університету в мене була тижнева психологічна практика (не питайте). Завданням було провести якісь методики й опрацювати результати. Я якимось чином опинилася в нашому, тобто сусіднього села дитсадку, перевіряла готовність до школи дітей старшої групи.

У групі було двоє близнюків – хлопчик і дівчинка, однаково підстрижені й розкуйовджені, чомусь їхні очі запам’яталися мені величезними, а вони самі – схожими на совенят, як їх часто малюють у мультиках. Дитсадок вже тоді ледве жеврів, віковий розрив у межах однієї групи більшав. Не пригадую, але ті близнюки були, здається, ледь не наймолодшими й закономірно ще не готовими до школи, їхні тести – точно одними з найгірших. Але це вже не має ніякого значення, бо це був той хлопчик.

Не впевнена, чи після цієї новини – але так, саме після цієї новини мене якийсь час переслідувала думка, що мій світ – це тільки те, що я бачу з двору, дорогою і з найдальшої точки прогулянки. Ну ще сусіднє село, бо з найдальшої точки прогулянки вже видно перші будинки. І все. Більше немає нічого.

За більше ніж три місяці я вже не раз намагалася довести собі, що мій світ більший. Виходило. Я вперто вірю, що мій світ повернеться у свої звичні межі. Але й метафора іноді повертається.

03.04.2022

Коли почалася війна, я ходила у денний стаціонар лікувати спину. Вона почала сильно боліти у листопаді після того, як помер мій чоловік.

24 лютого у нас було заняття з лікувальної гімнастики, але я зовсім не могла нічого робити й урешті просто пішла, поїхала до Бранденбурзьких воріт. Там уже почали збиратися наші.

Паралельно почали дзвонити з телебачення, журналісти, друзі. Канал «Вельт» з першого дня підключив перекладачів на двозмінне чергування з 6 до 22 години. Я відмовилася, відчула, що просто фізично не можу перекладати. Ніколи раніше такого зі мною не було.

Поставила на телефон «Телеграм», підписалася на «Суспільне», «Правду» та львівський канал оповіщення

Перші тижні була як у заціпенінні і шизофренічному роздвоєнні. Подібне я вже пережила в 2014, але зараз це почуття набагато сильніше й не зникає. От я тут їду в метро, читаю стрічку, а в Києві тривога, а Харків бомблять.

Спочатку бралася за все, виходило досить хаотично. Напевне, так завжди буває на початку, з часом потроху випрацьовується алгоритм, налагоджується логістика, кожний знаходить для себе заняття.

Після двох з половиною тижнів шарпанини, я все ж вирішила сконцентруватися на тому, що вмію робити найкраще – синхронити й перекладати письмово. За жирні німецькі гонорари купую турнікети, тактичні рукавиці. Декілька днів тому купила НАТівські польові розкладушки, на жаль, було лише чотири штуки.

Дуже хочу поїхати до Львова, просто обняти своїх. Якби не мама, яка зі мною тут, і син, якому 13, то вже була б там.

Щодня розмовляю зі своєю найкращою подругою та двоюрідною сестрою у Львові. Пишу й телефоную друзям у Києві та Харкові. Дякую німецькому Телекому, який зробив дзвінки в Україну безкоштовними.

Часто маю дитячу мрію: щоб усе це був страшний сон, з якого я от-от прокинуся. І все буде як раніше, не буде війни, і Томас буде поруч.

29.03.2022

Образ этой войны складывается из немыслимых деталей. Один русский солдат выстрелил в лицо одиннадцатилетней девочке. Другой – врезал из пушки танка по дому для престарелых, 56 трупов. Каждый день добавляет что-то новое в таком роде.

Голова набухает кошмарами и больше их не может в себе удержать. Они заползают в сердце, становятся болью. Так же у меня было после операции, когда ослабевало действие болеутоляющих. Боль превращается в сострадание и недоумение – что же эти внешне человекоподобные творят с нами. С нами именно. Ведь это стреляют в меня из автомата, из пушки. Я задыхаюсь под обломками театра в Мариуполе. Я – один из них.

Декілька днів тому дивився на обличчя колежанок у ZOOMі. Раптом відчув: ці звичайні незвичайно прекрасні обличчя ніби родичів, друзів дитинства, пов’язаних зі мною долею. Ні, не війною, саме долею. Сто років тому вчителька посадила поряд за парту.

Якийсь розумник, може, скаже: прожив тут стільки років, щоб нарешті зрозуміти, де твоя вітчизна. Зрозуміти я зрозумів, а от відчув до кінця тільки зараз. Мова про «чувственное ощущение». От як у Пушкіна з іншого приводу, на «День Лицея»:

 …нам целый мир чужбина;

Отечество нам Царское Село.

Все ж треба простежити, для себе навіть, чому такий довгий шлях до мого українського «царского села».

Я зростав у Києві. Дріжджами мого зростання була російська поезія. Уся, скільки я був спроможний охопити. Від Державіна до Геннадія Айгі. Вчився після школи в Росії. Єврею в Києві тоді важко було поступити до ВИШу. Вчився в місті, яке було недалеко від Волги. Призвичаївся, знайшов друзів, але я поїхав з Батьківщини, що мала назву Київ, і мріяв на ту Батьківщину повернутись.

Зрозуміло, не в Україну, Україна була майже  абстракцією, й мова була майже абстракцією. У Росії моє  «царское село» мало назву Київ, російськомовний, звісно, Київ.

У київському товаристві, в якому я обертався, розмовляли російською, книжки теж читали російською, саміздат теж. Протистояння з режимом, здавалось, було в Москві та Пітері, а в Києві тільки відгуки та допомога інформацією тамтешнім нелегальним виданням.

На початку сімдесятих я зійшовся з  неофіційними українськими художниками й поетами, прочитав «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Відкрив для себе інший, паралельний до мого, світ зі своїми злетами, трагедіями і болем.

Серед нових друзів були художник Микола Черниш, поети  Валерій Ілля, Валентина Отрощенко, Мойсей Фішбейн. Потім було декілька незабутніх років Миколи Лукаша в моєму житті. Я його обожнював, завжди дивився знизу вверх. Завжди він був Миколою Олексійовичем, навіть коли я сидів біля його останнього ліжка.

Але я перекладав російською, друкуватися російською починав у Москві. Москва, а не Росія, у вісімдесяті-дев’яності була моїм «царским селом». Там жили також найближчі друзі, вирувало літературне та театральне життя, часописи, нові публікації, Перебудова.

Усі мої українські зв’язки від Плужника до Стуса, від  Череватенка до Кисєльова й далі до Жадана з Андруховичем – весь цей безцінний доробок не міг відвернути стрілку мого внутрішнього компасу від Москви. Рух стрілки вбік підштовхнула сама Москва поступовою, але повною відмовою від найкращих своїх років і здобутків, що призвело до війн у Грузії, в Сирії, а потім до жахливих подій 2014 року на Донбасі. Війна ж лютого 2022 крутнула ту стрілку.

Я тут с моим русским языком, языком любимого Бунина, писавшего по-русски в Париже, и Набокова, сочинявшего свои русские романы в Германии и поначалу в Америке. Но я в Украине не эмигрант и никогда им не буду. Я это знаю, и путь к этому знанию был путем к украинскому «Царскому Селу», к внутреннему обретению отчизны.

Я не сумею и не стану переводить на украинский. Это еще труднее, кажется, чем писать на нем. Ты должен искать оптимальное слово, соответствующее слову оригинала, в словаре памяти, в обычном словаре, в интернете, вспоминать язык улицы, на которую ты больше не ступишь. Вот так теперь.

26.03.2022

Дивним чином досі мені писалося лише німецькою. Єдиний свій допис українською я зробила в перший день війни. А потім слова могли хіба дисоціюватися з реальністю, безглуздо накопичуватися в рядках і звисати з них безпорадними хвостами. Вони були не про мене.

Німецька ж – мова, на яку я досі не наважувалася навіть перекладати, – очужувала, дозволяла волосяну шпарину між безумовною, до-мовною реальністю пережитого і словами. Давала простір, де не-точність із неправди перетворювалася на можливість раціоналізувати крик.

А кричати дуже хотілося, особливо коли десь поряд влучали бомби і земля зітхала, як жива. Тіло було наче зроблене з подушок: воно топило грубку, готувало їсти, щось запихало в себе. Голова ж читала новини, штудіювала карту, захлиналася ненавистю й люттю.

Я виходила на ґанок і дослухалася, чи не їдуть в мій бік ЗСУ. Їхні артбатареї, не прикриті ПВО, каталися між кількома селами, їх переслідували штурмові літаки. Після кожного нальоту я була впевнена, що цих чоловіків із втомленими червоними очима вже перемісили на фарш, але мотори знову гули, і я знову молилася, аби не в ліс під село, бо в моїй хатці немає ні погреба, ні безпечних двох стін.

Якісь люди писали з-за кордону, що треба миттєво евакуюватись, затоплювали ефір своїм страхом і невисловленими благаннями щось їм пояснити і якось їх заспокоїти. Я закривалася щитом із люті й цідила: що бензин батько спалив, забираючи мене з Києва, а більше пального не дістати. Що безпеки в моїй країні більше нема. Що я прошу не підважувати мої рішення й не ставити під сумнів мою суб’єктність.

Коли бої з-під Іванкова підсунулися на відстань 30-35 км, а мій Малин почав зринати в новинах руйнуваннями і людськими жертвами, батько запропонував зробити бліндаж. Я засміялася – це що, жарт із Другої світової?

Наступного дня під ранок в небі майже дві години страшно завивали ракети – бомбили аеродром, бази ЗСУ, навколишні села. І ми зробили бліндаж.

Я почала задумуватися, як же насправді моя баба пережила тут Велику війну? З яких запасів готувала їжу зайшлим партизанам, що банячили в неї в хаті? Скільки разів її ґвалтували «месники» всілякої масті, від яких вона захищалася фразою «корюся зброї»? Чому з дев’яти народжених нею дітей вижили лише четверо – і про втрачених вона не розказала синам? Про яке повсякденне пекло вона мовчала, розповідаючи, як переховувала єврейку чи пораненого льотчика?

Чи порятує мене її замовляння про покору зброї, коли орда засліплених горілкою й уседозволеністю чоловіків увірветься в наш ведмежий кут?

Мої рідні евакуювалися з міста в село, але відмовилися їхати кудись далі, бо далі – це невідомість, бездомність і Польща. Вони темніли на лицях, боялися, але переконували себе, що головне – це пережити бої, а потім встановиться новий порядок, як було за німців. Підвищували голос, наполягаючи не ставити під сумнів їхню суб’єктність.

Тому я поїхала одна – попуткою, сільськими дорогами, на 250 км на захід, давлячись розпачем від того, що я зрадила все – рідних, котів, хату, життя… Звідси, з чужої квартирки на небезпечній околиці поки безпечного міста, я продовжую свою маленьку війну: з російським телебаченням, у якому після окупації настане процвітання, з нестачею палива і банальних дріжджів, із хвилями надії та горя.

Волосяна тріщина – це мінімальне пошкодження в порцеляні, коли посуд ще зберігає функціональність, але втрачає гладкість поверхні. Колись у нас казали, що їсти або пити з такого посуду – на нещастя.

Японці ж вважають ці тріщини слідами історії, визолочують їх та цінують. Від початку війни посудинка мого життя вкрилася сотнями таких тріщин, і я не маю сили вкривати їх золотом. Але, на мій подив, посудинка не протікає. Її виповнюють то всілякі курйози війни, про які я обов’язково спробую написати, то злість, то промінчики радості.

ЗСУ відстояли моє містечко, рідні досі живуть без окупації і, здається, потроху приймають мій план відступити, якщо війна знову вирушить в їхній бік. Я вперше написала щось зв’язне рідною мовою. Між цим дописом і моїм щоденником від 24.02 – прірва.

24.02.2022

барикада – це багато мішків із піском, якими придушені сльози
пісок надійний
він закриває від жаху, запорошує погляд, засипає вуха
пісок – це страх. набраний у мішки, викладений стіною із м’язів
як не виторговуй у себе хвилини спокою
пісок у м’язах злягається в камінь, перетискає горло, тамує крик
там, за стіною
коли серед міської тиші вслухаєшся в гул фантомних сирен
коли пришвидшуєш крок і скролиш суперечливу стрічку новин знову і знову
проводжаєш поглядом людей з рюкзаками
коли знаєш, що сльози на денці, зацементовані
лишається гнів, хвилі червоної люті: ЗАЛИШТЕ СОБІ промінчики добра, тепло ваших сердець, молитви й безпорадність
тре попрати й винести сміття. війна.

03.06.2022

Як почувається ваша уява?  Гадаю, я мушу трохи пояснити своє запитання. Попередні три місяці я майже не могла перекладати нічого художнього, бо дуже важко могла собі щось уявляти, здатність бачити об’ємні зображення чи навіть просто думати про майбутнє раптом вимкнулася, так, наче ПТСР закільцював сприйняття на страху перед жахіттям. Тому якийсь час про Азовсталь думати було можна (хоча картинку дуже швидко заливав морок), а от про якесь майбутнє, образи чи метафори – ні. Мозок потроху адаптувався й відновлював уявлення про часовий горизонт: спершу на пару днів, потім тиждень і навіть три, але це не вмикало уяву. Дивним чином, лише коли під кінець третього місяця війни будинку, в якому я виросла, двічі з розривом в добу прилетіло вибуховою хвилею і я день вигрібала бите скло, в мене нарешті з'явилася зарубка в далекому некалендарному майбутньому: коли закінчиться війна, я замовлю нові вікна й повністю заміню дах. Поки мені не вдається уявити цю картину повністю, але вона принаймні стала можливою, наче в якомусь пронизаному сонцем тумані. Десь так я почуваюся, намагаючись перекладати художку зараз.

02.04.2022

38-й день без дому. Я сумую. Зараз я в раціональній безпеці. У тихій гавані. Маленькому селі на півночі Німеччини. Не хочеться згадувати перші дні війни.

Прощання з чоловіком біля стін Драматичного театру, навпроти – нотаріус, у якого щойно підписали дозвіл від батька на виїзд з дитиною за кордон. Слово «драматичний» набуло нових значень. Прощання таке, немов в останнє тримаємось за руки. З надією, що це не так.

Але яка взагалі тепер може бути надія? Крок за кроком обганяю кілометрову чергу з автомобілів. Переді мною у слінгу однорічна донька. На плечах – рюкзак. Рука тягне валізу. Ніч. Коли вже настане світанок? Ніяк не позбудуся відчуття, що забула взяти «ось це», а ще «ось те», а «ця річ» – як же без неї тепер? А насправді я би просто хотіла мати з собою весь дім. Усе місто. Усю країну.

Психіка прагне спокою і щосили старається знайти собі нову рутину, нові улюблені місця, нові улюблені сирники і смачну каву. Але думками знову відносить додому. Heimweh ніколи так сильно не робило weh. 

14.06.2022

Живу третій місяць в Німеччині і тут все так добре. Інколи може оманливо здатися, що все нормально, що все як завжди. Ось мій сніданок. Ось я граюся з донькою у дворі. Ось ми йдемо до озера. Ось збираємо камінці і жбурляємо їх об сусідський паркан. Дитина поглинає мою увагу та енергію і на роздуми чи саморефлексії залишається небагато сил.

Проте моя свідомість, а ще більше підсвідомість невблаганно вбирають у себе події цих днів, просякають ними і незворотно змінюються.

Ось ще один день. Сонячний, вітряний. Ми сидимо біля мистецької вежі на галявині у нас в селі. Я стоїчно їм свого заслуженого торта, поки донька захоплено орудує в ньому маленькою ложкою, намагаючись видобути щось і собі.

Раптом чую: «Ну ты и визжишь!» Повертаю голову. Молодий чоловік (батько?) стоїть над дитячим візочком, в якому лежить немовля і плаче. Поруч ще якась жінка. Обмінюються короткими фразами російською. Мені стає неприємно від їхньої присутності. Такі грубі, такі повні чогось важкого. А ще більше мені стає лячно і не по собі. Може, це російськомовні переселенці з України. А може, це росіяни?

Мене накрило якимось таким екзистенційним холодком по спині. Ось потенційні росіяни, а ось я – українка. І вони могли б потенційно хотіти, щоб мене не було, щоб не було моєї нації, щоб не було моєї дитини. Могли б хотіти закинути мене у фільтраційний табір, чи закинути мене бомбою. Господи.

Мене вразило, що в мою свідомість прокралася така призма, прокралося таке сприйняття. В мою. Це не хтось інший таке розказує, не хтось інший таке переживає, а Я. Я в якусь мить забоялася, що біля мене росіяни… Сьогодні 110 день війни, і я не знаю, яким буде завтра, якою завтра буду я.

10.06.2022

Ох як же важко давався мені цей текст. Бо ж справді будь-який опис свого стану виявиться описаним якимись вже сказаними колись за інших обставин, таких схожих і таких інакших, бо стосувалися вони не тебе особисто, словами. І усвідомлення того, що таке вже було, що ми знаємо – як це, бо про таке читали, ніби має заспокоїти, дати зрозуміти, що люди вже з таким зіштовхувалися і навіть виживали за дуже страшних умов.

Коли я усвідомила, що – так, це почалася війна, я взялася заклеювати вікна в помешканні і робила це так, немов дуже чітко знала алгоритм дій, хоча навряд чи мені десь траплявся опис процесу захисту вікон від ударної хвилі. Коли я вперше почула сирену й зрозуміла, що то сирена, то перша думка була: Ага, то от як вона звучить, схоже на якийсь воєнний фільм, тільки зараз сирена низько з наростанням виє просто перед моїми вікнами в самому центрі Львова.

Здається, що той звук – мов якась єрихонська труба, яка звіщає про Страшний суд. Пізніше я дізналася, що в місті є райони, де сирен майже не чутно. Навіть не знаю, чи їм від цього легше чи, навпаки, ще тривожніше.

Біблійні чи релігійні паралелі навідують мене цими місяцями часто, хоча ніколи ще я не була такою атеїсткою, як тепер. Бо ж, якщо бог є, він не може... А якщо може, якщо нічого не робить, щоб запобігти цьому, захистити, то й знати про нього нічого не хочу...

Але от згадуються якісь історії з-перед створення світу: про  битву небесного воїнства (Воины света, воины добра ...) з темними ангельськими силами, про архангела Михаїла, зображення якого зі щитом, мечем і з подоланим змієм в ногах я в іконописі люблю особливо.  Цей Архангел – покровитель Києва, але, вочевидь, темна сила, зміцнена байдужістю світу, надто розрослася, щоб можна було її здолати навіть за 100 днів, навіть за 105, коли пишу нарешті свій текст...

Або ще постійно згадується щось фольклорне: Кирило Кожум’яка, добрий неговіркий київський силач, якого, якщо не помиляюся, треба було розбудити, щоб він пішов битися з драконом. А відростання драконячих голів – це ж дослівно те, що постійно чуєш від військових, які розповідають про русню, яка «лізе і лізе», «ти їх б’єш, а їх ще більше суне»... 

У голові крутиться гімн почаївській Божій матері, яка в безнадійній, здавалося б, ситуації, коли на Почаїв «як та чорна хмара» наступало вороже військо,  «на хресті встала», «кулі вертала», «турків побивала», «монастир врятувала». Хочете правду? У мене бувають хвилини, коли я відчайдушно вірю, що то – правдива історія, і що вона може повторитися, бо якщо ні, то я провалююся в якусь вселенську зневіру й засинаю, бажано не прокидаючись.

Гойдалки психічного стану – просто неймовірні. Якщо перші тижні я не могла спати взагалі, цілими ночами лежала, вдивляючись у темряву і вслухаючись в нічні звуки, то тепер уже понад місяць я, навпаки, весь час сплю. Якесь очманіння, яке не дає тверезо оцінювати ситуацію, згущує темноту барв, притлумлює емоції.

Хоча – не були б вони притлумлені, як можна було б витримувати всі ці новини про катування волонтерів, про 100-200 загиблих кожного дня українських військових, про жахіття окупації, для яких не хочу шукати тут слів...

Розповім про кілька випадків, які мною стрясли. Спочатку – здається, то було 5 березня, – мене вразили продавчині квітів перед Галицьким базаром. Я проходила повз базар і раптом зрозуміла, що буквально не можу повірити своїм очам: дві жінки сиділи на ослінчиках перед відрами з непристойно свіжими яскравими тюльпанами. Було відчуття, що того не повинно бути! Що? -– Ні! Які квіти?! Початок березня – то був час граничної емпатії з маріупольцями, мені важко було змусити себе мити голову, скажімо, бо ж розуміла, що люди там навряд чи мають таку можливість.

Мусило минути скількись там часу, щоб я зрозуміла, що і моя брудна голова, і небажання бачити квіти – саме те, чого добивається – свідомо чи несвідомо – росія: дегуманізувати нас, перетворити на заляканих голодних брудних підвальних мешканців зі зламаною психікою. Я накупила саджанців і засадила ящики на балконі. 

Тепер коли читаю про висаджування квітів в Харкові, розумію, що то насамперед – протидія дегуманізації, а ніяка не імітація мирного життя.

Другим потрясінням стало для мене запрошення на літературні читання, організовані на підтримку України одним австрійським літературним часописом, де серед учасників був поет з петербурга. Це теж було в березні, й тоді я ще не знала, що така практика в німецькомовному світі перетвориться на дивну традицію: намагання будь-що братися примирювати інтелектуалів «в прямому ефірі».

Я тоді не відмовилася від участі, але тільки тому, що терміново переклала для читання новий вірш Галини Крук «стоїш із плакатиком "no war"», який є зверненням до колективного російського поета й завершується рядками «війна убиває руками байдужих / і навіть руками бездіяльних співчутливих». 

Мене вразила моя неконтрольована тілесна реакція на нашу з російським поетом спільну участь у події: довелося вимкнути камеру, бо руки не тремтіли, а буквально стрибали, підборіддя перекосилося і зуби цокотіли, серце гупало в грудях, а ноги були, як ватяні. Відчуття було дуже неприємне, насамперед тому, що я ніяк не могла взяти себе в руки, що реагувала аж надто, як я себе намагалася переконати, загострено...

Напевнe власне тут поставлю питання Маркові, дорогому Маркові, який виріс з російської культури, який цитує тут пушкіна з його найсвітлішого періоду: царськосельського. І що нам з цим всім робити, Марку? Чи ти думаєш, Марку, що українці збідніють без російської культури?

Моїм третім потрясінням стало захоплення моєї подруги – німецької славістки – ідеєю Латиніної створити в Україні нову демократичну росію. Мовляв російські дисиденти переїдуть до України і втілять тут усі свої прекрасні ідеї, від чого, зрештою, маємо виграти й ми. Дідько, доки про нас думатимуть в парі з росією? Як нам відірвати від себе цей поліп, наріст, зішкребти цю екзему? (Це теж нехай стане питанням до всіх.)

Не треба нас ні з ким порівнювати. Не треба нам ні на кого рівнятися. Не треба нам нікого наздоганяти чи переганяти. Так ми ніколи не зможемо створити свого світу, свого культурного простору, утвердитися ідентичнісно. Я не знаю, як зміниться світова славістика, в якій без перебільшення 80 % контенту займає русистика, але якщо співвідношення не зміниться, значить ніхто нічого не зрозумів.

Напевно, я не є за те, щоб тепер в славістиці з’явилися якісь квоти для різних слов’янських культур, але за припинення цього наукового імперіалізму в дії – однозначно.

Повертаючись до відчуття реальності війни. Я знаю, що справді цілющою може бути робота. Але не будь-яка, а та, яка поглинає руки, настільки затягає, що не залишається місця на думки.

Тому й перший день війни для мене не став потрясінням: я з головою кинулася заклеювати вікна й займалася цим до пізньої ночі: дуже зосереджено та заглиблено.

Іншою такою терапевтичною роботою з вимкненою головою виявилася допомога в плетінні сіток.

З перекладом справа виглядала гірше. Якщо перекладала щось далеке від війни, то текст починав мене бісити вже на третьому реченні, таким іррелевантним мені здавалося все, не пов’язане з нашою ситуацією. А якщо перекладала щось про нашу ситуацію, про обстріли, жертви і руйнування, то з кожним словом немов все глибше заходила в якусь в’язку сполуку, за якийсь час ноги переставали мені служити, тобто, звісно, не ноги – голова, вона відмовлялася думати про написане, повторювати це ще раз. Голова починала провалюватися в сон.

Я не знаю, що кажуть про таке психологи, чи це так виглядає втеча від реальності, чи втома від реальності... Але я дивлюся стрічку новин, і очі самі заплющуються. Я чую нічну сирену й запорпуюся щоразу глибше в сон. Я сплю. Це все сон. Ущипніть мене!    

26.03.2022

Власне, те, що відбувається, неможливо описати словами.

Нищення людських життів не можна увібрати в мовні шати. Страх померти, бути підкореними, безсилля перед лицем насильства , яке несуть ракети, міни, гранати. Це найгірше, чого я зазнала за все своє життя. Розуміння, що ми не маємо чим захиститися від збройного насильства, що жодна дипломатія на світі не може захистити людей, коли хтось вдається до зброї.

Реакція, яку я спостерігаю в Німеччині, — це зойк ураженості після провалу через небажання знати.

Усе сьогоднішнє запитування, говоріння, шукання відбувається після багаторічного небажання знати. Я би сказала, це було наївне та зверхнє ігнорування. Наївне, адже переважна більшість німців повірила в хитро сплетену російську пропаганду, котра витіснила зі сприйняття не лише Україну, а й інші пострадянські країни. А зверхнє, тому що 1989 року ми повірили, що перемогли історію. Звідси постало переконання, мовляв, немає потреби займатися східною Європою.

Переважна більшість німців не цікавилася Україною.

Такими мені здаються запитання, розмови та пошуки, з якими до мене звертаються видавництва, масмедіа, організатори та окремі люди, — це погляд нізвідки. Ніхто нічого не знає, й ці питання нізвідки часто відтворюють стереотипи, підхоплені бозна-де.

Що мені відповідати на це ніщо? Я хочу сказати: пізно. Ваша цікавість запізнилася.

Що сказати, коли професорка слов’янського літературознавства зізнається, що для нашого проєкту «Читання для України» їй потрібна допомога, бо вона не знає жодного українського письменника?

Якщо професорка слов’янського літературознавства не знає жодного українського письменника, то що ж знають банкіри, вчителі та продавчині?

У Німеччині ми так «круто» дискутували про боротьбу з расизмом, але ігнорували постколоніальні механізми, які Росія застосовувала до України. Чому? Тому що це були реальні практики? Тому що ми були частиною цих практик? Тому що ознакою постколоніалізму є ігнорування та витіснення, а ми, хоч і знали про це в теорії, не помічали, що відбувається на практиці? Тому що колонії – це щось про Африку? Тому що ніхто не хотів усвідомлювати й визнавати, що Росія – імперія й поводиться по-колонізаторськи?

Я в жодному разі не хочу ототожнювати збройне насильство з ментальним, але в цьому небажанні знати мені вчувається те саме ставлення, з яким мене, східну німкеню, часто зустрічали люди із західних регіонів: ані іскри інтересу до наших біографій, після Об’єднання наш історичний досвід не увійшов до ідейного простору ФРН. Те саме ставлення: нас це не цікавить. Ми продовжуємо жити, як раніше.

Для багатьох нинішній момент – це перший розрив тридцятилітнього «жити, як раніше».

Чому потрібна війна, щоб люди зауважили невідоме?

Що я роблю цими днями: перекладаю, знайомлю людей, збираю пожертви, шукаю житло, практично від перетину кордону у Віадріні підтримую друзів та науков_иць, які втекли від війни, розмовляю з українськими друзями. У розмовах, часто коротких обмінах мейлами чи повідомленнями в месенджерах, я відчуваю нашу вразливість, відчуваю, що ми доторкаємося одне до одного, що в цьому є щось екзистенційне. Як і насильство, близькість, що постає таким чином, не надається до опису мовою.

20.06.2022 

Учора в Берліні відбулося відкриття поетичного фестивалю. Його почесна гостя — Галина Крук. ЇЇ промова влучає в саме осердя того, що вже кілька тижнів не йде мені з думки, — насильство на цій війні.

Я читаю про депортації, зґвалтування, грабунки, фільтрацію, розділені сім’ї й питаю себе: як зупинити насильство? Чи це взагалі можливо?

Росія – країна, просякнута насильством. Я особисто знаю хіба небагатьох росіян, які там живуть, але література й мистецтво красномовно про це свідчать.

Про насильство щодо ув’язнених я читаю в щоденнику Сенцова «Хроніки одного голодування», в оповіданнях Владіміра Сорокіна, бачу твори Вікторії Ломаско, наприклад, «Бабушкин Сад», де в формі дерева з розгалуженим і переплетеним гіллям зображено переплетення сімейного й суспільного насильства.

Малюнки й есе Ломаско вже багато років розказують про вимір насильства в російському суспільстві, однак лише зараз, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, я розумію, наскільки це суспільство жорстке. У тому, як воно ставиться до людей – у власній країні й за її межами, — не залишилося нічого людяного, це суцільні погрози, зґвалтування, приниження, поневолення.

Німеччина вела Другу світову як війну на винищення східноєвропейських народів. Її ставлення та спосіб дії були подібні до того, як російська влада чинить з людьми в Україні й у власній країні.  

1945 року Німеччину було переможено й окуповано. Її капітуляція дозволила знищити старі структури, змінити інституції, притягнути людей до відповідальності.

Дивлячись на те, як було досягнуто перемоги над Німеччиною — через масштабне насильство, зокрема, й з боку Радянського Союзу, — я розумію, що не всі уроки цієї війни було засвоєно. Із (пост)радянського боку не відбулося рефлексії щодо насильства, вчиненого у тій війні. Насильство було легітимовано потребою перемогти ворога. Про те, яких форм воно прибирало, здебільшого мовчали.

Винятком  стала хіба книжка «Аноніма. Жінка в Берліні», про яку, серед іншого, згадує Гаська Шиян у статті «“Ні“ не значить „може, так“». У Радянському Союзі насильство було легітимним засобом для досягнення політичних цілей. Його ніколи не ставили під питання.

Відсутність будь-яких демократичних структур громадянського суспільства в Росії тісно пов’язана з легітимацією насильства: їхній розвиток насильницьки переривається, а відсутність структур, які могли б формувати і впроваджувати цивілізаційні норми, дозволяє насильству процвітати.

Досі ми описували й викривали ці процеси, однак із нападом на Україну насильство ллється через край і поширюється на інші території. Українці, ви намагаєтеся всіма засобами скинути з себе противника, але вас мимоволі затягує у спіраль насильства. Як його зупинити? Як нас усіх змінить цей досвід безпосереднього насильства?

Війна Росії проти України означає, що в українському та інших європейських суспільствах насильство повертається як легітимований засіб досягнення інтересів?

1945 року Німеччину вдалося зайняти й примусити до капітуляції. Як нам здолати Росію? Як зламати спіраль насильства в російському суспільстві?

Майже щодня я перекладаю тексти на кшталт промови Галини Крук, які показують реальність війни. Як влучно зазначає Крук, вони описують не метафори, не якісь уявні ситуації, а реальні події. Я перекладаю вже багато років і навчилася уявляти собі описане в текстах. Для цього мені не потрібні зображення.

Тексти Галини Крук, Олександра Михеда, Артема Чеха, Тані  Малярчук, Дарини Гладун, Ії Ківи щодня показують мені жахіття війни. Я боюся того, що насильство робить із нами. Боюся, що воно нас поглине, навіть якщо ми не триматимемо в руках автомати й не побачимо вбитих солдатів.

Я сиджу тут, у Франкфурті-на-Одері, понеділок, дев’ята ранку, надворі гуркоче вбивча гроза. Небо чорне, спалахує блискавка і грім п’ятикратно відлунює між будинками.

13.04.2022

Це просто не може бути правдою.

Це речення засіло мені в голові з 24 лютого, і мені хотілося, щоб це дійсно не могло бути правдою. Власне, воно вміщує в собі все, що я тоді відчувала, але заледве могла висловити. Мабуть, там були розгубленість, недовіра і заціпеніння в перші два тижні, а водночас лють, безпомічність, а потому відраза. Я не знала, що робити з собою, з цим відчуттям млявості всередині, з клубком у горлі, сльозами, інформаційною лавиною, мурашками по шкірі — і врешті з соромом від того, що я — в безпеці, маю ліжко і все необхідне.

Це просто не може бути правдою.

Емоції були в постійній гойдалці, і не тільки в мене. А оскільки вони за самою своєю природою приводять людей «у рух», то майже відразу виникли групи допомоги. Я завбачливо всюди записалася, але вже скоро визначилася, що допомагатиму найперше письмовим і усним перекладом.

Хоч у минулі роки я поставила собі за професійну мету «стати письмовою перекладачкою», але ніколи і уявити не могла, що це бажання втілиться за таких обставин. Я дуже поважала і далі поважаю усний переклад. Але себе вважала до нього не здатною, думала, що я надто повільна і неуважна. Та зараз я беруся і за усний переклад, навіть із російської мови.

Поки що на моїх зустрічах із біженцями українською не говорив ніхто, крім мене. За інших обставин я передоручила б усний переклад комусь іншому, адже моя розмовна російська — аж ніяк не вільна. Але досвід останніх тижнів наче рукою зняв мою невпевненість у цьому питанні, ще й додав сміливості. Раптом я і справді могла конкретно комусь допомагати. Моя квола  розгубленість поволі поступилася місцем поновній здатності діяти.

Якщо на початку війни голос путіна викликав у мене справжню нудоту, а раптовий шок із супутніми симптомами вивільнив непідробні страхи за майбутнє, то зараз, у ролі тлумачки у волонтерській групі психологів і терапевтів, я почуваюся на своєму місці. Адже разом ми слухаємо людей, яким довелося тікати, або ж витримуємо разом біль, а я при цьому можу активно посприяти тому, щоб цих людей почули.

І мене теж чують, якщо якась розповідь мене розчулює або обтяжує. Також мені легшає, коли терапевтка пояснює актуальні душевні стани — наприклад, каже, що шок не може тривати нескінченно. Як і симптоми стресу, які з’являються, а потім слабшають. І що з цього можуть розвинутися нові перспективи.

Що спершу визначальними є здатність діяти і функціонувати, а опрацювання пережитого відбувається вже згодом. В перші моменти здавалося немислимо недоречним «повертатися» до буденних справ, але вони дають змогу знову віднайти ритм, відволіктися, заспокоїтись.

Я ще пам’ятаю, якою відірваною від реальності мені здавалася сама ідея піти на день народження до подруги на початку березня; порадіти за іншу подругу, яка завагітніла і могла уявляти власне майбутнє; усвідомлювати, що деякі люди були так перейняті роботою та іншими справами, що, здавалося, взагалі не помічали того, що діялося.

Я ж, натомість, брала все дуже близько до серця. Але заради самозбереження й через чутливість до зображень я слухаю новини майже тільки по радіо — після того, як кілька днів інтенсивно постежила за українськими телеграм-каналами. Зараз мій внутрішній стан знову стабілізувався, я можу оцінювати, скільки здатна витримати й коли мені потрібна перерва в новинах, — цим і керуюся.

Але от що мене тимчасом справді дратує, коли я слухаю новини, — це помилкове прочитання українських назв та імен. Чи то річ у моєму слуху, професійно чутливому до мови, чи то в дуже особистому ставленні до України — хоч, може, й дріб’язково дратуватися зараз іще й через це.

Але мені справді нестерпно, коли я чую, як вимовляють «Украйне» з дифтонгом або кажуть «Чарків» (Харків) або «Виф» (“Львів”). Моїм вухам у цьому, на жаль, вчувається брак поваги, хоча цілком можливо, що самі мовці цього й не усвідомлюють. Але від цього не легше. Бо, як на мене, то після майже семи тижнів війни можна принаймні вивчити, що країна, про яку йдеться, називається «Україна», і те, як це слово вимовляти, — геть не однаково.

Зовсім далекий від мовних питань, які мене хвилюють, і, здається, відірваний від новин про актуальну ситуацію в світі, де саме публічно обговорюють економію енергії та закликають носити тепліші светри, щоб стати незалежнішими від російських поставок газу, мій орендодавець на початку березня надіслав мені листа з приблизно таким текстом:

«Дорога пані Бекер, як видно з рахунків за електроенергію, кошти за опалення складають у середньому стільки-то € за м². Це замало, з чого можна зробити висновок, що ви недостатньо опалюєте квартиру. Будь ласка, потурбуйтесь про достатнє провітрювання й обігрів».

Це просто не може бути правдою.

24.08.2022

Посттравматична оповідь 

Три роки тому я завершив монографію про травму, літературу і пам’ять. Монографія була результатом участі у довготривалому проєкті Чеської Академії наук у Празі. У проєкті з’явилося чимало наукових книг, статей, було проголошено чимало доповідей.

Одне це дає вже підставу припустити, що травма і спогади завжди даватимуть простір для дискусій. Я у всякому разі вирішив було, що свою «потребу» в травматичних історіях уже задовільнив, тож, таким чином, не повертатимусь більше до розмов на цю тему.

Коли близько десяти років тому я почав дослідження у празькому проєкті, не один і не одна з колег запитували мене, як я витримую читання усіх цих жахливих, деструктивних історій, адже вони напевно заганяють у депресію. Я ж щоразу відповідав: «Так, звісно, і саме тому я досліджую фікціональні тексти, літературні оповідання, романи, графічну прозу. Я намагаюся не допускати цих травматичних історій до себе надто близько, бо вони, ясна річ, не залишають мене емоційно байдужим». Якось так приблизно відповідав я щоразу.

Зрештою однією з функцій літературної оповіді власне і є викликання емоцій. І зокрема у випадку травматичного досвіду фікціональна оповідь відкриває можливість емоційно пережити речі, фактично недоступні в інший спосіб. Така оповідь є можливістю літературного відображення травми і надавання їй голосу.

Травма є по суті протилежністю пам’яті. Вона вислизає з пам’яті, виходить далеко за рамки соціальних та інтелектуальних орієнтирів окремих індивідів та колективів. Тож вислів «травматичного спогаду» є оксимороном, спроможним проявитися саме в літературних творах.

Літературно-критичний і культурологічний аналізи, інтерпретація такого роду текстів дають можливість раціоналізувати речі, які важко піддаються розумінню, сконструювати підходи, які допоможуть перевести невідоме у знайомі структури, сприяючи таким чином хоч якомусь розумінню.

Такі структури певною мірою впорядковують хаотичний травматичний досвід і дають можливість за певних обставин інтегрувати травматичні пережиття в індивідуальну і колективну пам’ять, перевести їх – попри весь обсяг жахіть – у русло нормальних спогадів, які в найкращому випадку можна просто забути.

Отож, підсумовуючи скажу: я розумів написання фікціональних, літературних текстів про травму як свого роду свідоме подвійне дистанціювання від реальних травматичних подій.

Коли стільки часу займатися жахіттями, які спроможні вигадати політичні режими, їхні помічники і прихвостні у ставленні до людей, то певною мірою захистом є можливість сказати: Але ж це всього лиш літературний твір! І я справді інтерпретую лише літературні тексти.  Тут не описується реальна подія, а оповідається літературний конструкт. І до того ж мене цікавлять не так реальні події в основі цих текстів, як літературні прийоми і контексти.

І саме тут починається моя оповідь, я використовую для цього якусь «невелику історію», що певною мірою виконує захисну функцію – як є захисним простором усі літературні оповіді, в яких можна спробувати висловити невимовне травми, знайти особисто для себе або для певного колективу впорядковувальний наратив – бо ж чим інакшим є історії, як не привнесенням порядку у світ (а ще рефлексіями про невпорядкований світ, що, зрештою, також має своїм результатом прихований порядок!).

Ословленням можна створити дистанцію. Сказане випускається в світ, і саме такою є дія архаїчних заклять чи прокльонів. А посттравматична оповідь також є трішки чарами.

Однак 24 лютого 2022 року, коли на мене ринув журналістський потік реальних подій, які відбувалися з реальними людьми в реальній Україні, цим чарам було покладено край.

Як часто люди казали: У мене немає слів, я відчуваю свою безпорадність, мене немов спаралізувало. Однак потім намагалися допомогти скромними і часто мало ефективними засобами і ресурсами – допомагаючи, звісно, значною мірою і самим собі.

Я зрозумів це, коли взявся перекладати силу-силенну текстів з метою «допомогти», дати людям з України голос у німецькомовному просторі, щоб там почули їхнє бачення ситуації.

І преса, на відміну від схожої ситуації у 2014 році, коли відбулася анексія Криму й Росія напала на східні регіони України, справді намагалася почути українські голоси, відкрилася до усіх видів інформації, зокрема і до літературної.

Натомість більшість німецьких політиків продовжувала пережовувати порожні фрази про розрядку напруженості і перемовини, від яких робилося гидко й незручно, продовжували торочити всю ту дипломатичну балаканину минулого на кшталт розмов про газопровід у період урядування Ангели Меркель, які вже призвели до вельми сумнівних залежностей.

І ось тепер, після того як уже понад шість місяців, російські воєнні злочинці в кремлі висилають в Україну своїх убивць у військових мундирах, знову настає період безмовності.

Мовчать про мобільні крематорії, з якими росіяни пересуваються Україною, мовчать про використання Путіним лексики періоду остаточного знищення цілої нації, яку він узяв собі від іншого монстра європейської історії.

Насправді ж німецькі, авжеж, насамперед німецькі, але й ізраїльські інтелектуали мали б криком кричати про це … 

Та це вже інша тема. Моєю ж темою мало б бути читання, переповідання, запис сучасних історій з використанням випробуваних інструментів аналізу та інтерпретації оповіді про травматичні події, бути резонатором і мультиплікатором цих історій. А я (все ще) ніяк не можу цього зробити. Я переклав кілька безжальних документальних текстів Лариси Денисенко і побачив, що краще буде залишитися в темі літератури та есеїстики.

Літературна нобеліантка Тоні Моррісон сказала якось про травматичні наративи у своїй прозі,  що про жах потрібно нагально згадувати, але це має відбуватися в сприйнятний, не надто деструктивний спосіб, який дасть пам’яті і спогадам шанс. Написати книгу, вважає Тоні Моррісон, це добра можливість зобразити жах і перетворити його на спогад.

Тож – повертаючись до травматичних наративів української літератури. Пишучи і говорячи про них, я говорю і про цю війну з усіма жахітними явищами, що її супроводжують. Після війни про травми доведеться говорити значно більше. І нашим, неукраїнців, перекладачів на німецьку, обов’язком є посильна допомога сприяти віднайденню й винайденню мови для розповіді про ці травми в перекладах, для подолання безмовності.

Можливо, зараз усе це йде як вода в суху землю, проте артикулювання слів, застосування магії слів означає творення реальності, яка (в майбутньому) буде здатна перетворити травму на спогад.

6.04.2022

Я починала писати зовсім інший текст. Але речення, написані 10 днів тому, схотілося переписати через 5 днів, коли сіла за текст удруге. На вихідних створила вже новий файл, де записала два речення. А ввечері вже не змогла нічого дописати: всередині було чорно після новин із Бучі.

Сьогодні відкрила той самий файл і вирішила знову зробити все з нуля. Стерла ті речення. І написала те саме, але наново.

***

Усе зараз дуже нестійке й плинне. Вчорашні переживання вже здаються безнадійно застарілими. У перші тижні вони старіли разом із кожною випущеною ракетою, яка досягала цілі. З кожним пошкодженим або зруйнованим будинком у Києві — коли фото пошкоджень іще публікували. У голові була чітка карта «прильотів» по Україні за останні 24 години. Що було до того, вже  не рахувалося.

Водночас і досі лишається відчуття, що триває один довгий нескінченний день – той, який почався ще вночі 24 лютого.

***

Я була з тих, хто «знали» (інтуїтивно, звісно), що війна неуникна. Коли 12 лютого я сідала на літак до Києва (добре, що та коротка відпустка зі мною сталася), то пам’ятаю, як, пристібаючись у літаку, сказала собі: «Я лечу додому на війну». Хоча хотіла вірити, що це тільки моя параноя.

У мене тремтіли руки, коли я в онлайн-режимі читала тези путіна, озвучені в його виступі напередодні, — тому, де він визнав днр і лнр і відкрито говорив про те, що Україна не має існувати. І в останні 5 днів «старої ери» я постійно шукала в новинах знак, що «ось, почалося». Але при цьому, все одно собі повторювала: «Камон, ти, як завжди, нагнітаєш. Заспокойся».

Коли в останні мирні вихідні ми з подругами пішли покласти квіти на Майдан, то за кавою потім обговорювали, чи справді Київ бомбардуватимуть так, як Багдад (день перед тим ці кадри показали в американських новинах). Я думала, що бомбардуватимуть, але подругам сказала, що ні.

24 лютого я прокинулася за 15 хвилин до. Потягнулася до телефону. А далі спостерігала все наживо: 1. Новина про те, що небо над Україною перекрили (досі перед очима кадри flightradar із останнім літаком , який не посадили в Києві, а змусили повертатися на захід), 2. Новина про те, що в путіна – термінове звернення.

Звернення я не вмикала. Все було зрозуміло.

***

Пам’ятаю відчуття в’язкого жаху в перші дні. Коли здається, що апокаліпсис уже настав, але ти чомусь і далі дихаєш і з якогось дива за всім спостерігаєш. Ба більше, з тобою спостерігають всі близькі — теж іще всі живі й дуже дезорієнтовані. Оця дезорієнтація – найгірше. Ти раптом розумієш, що життя вже ніколи не буде таким самим. І що ця банальна фраза — більше не кліше.

Пам’ятаю перший похід в київське укриття — всією родиною (бо з початком війни всі посходилися з різних квартир в одну спільну — не найбезпечнішу, бо в панельному будинку на 14-му поверсі, але найбільшу, яка змогла вмістити всіх). Я спала в передпокої, підігнувши ноги, — там, де зазвичай тільки взуття й верхній одяг. Решта рівномірно полягали в кімнатах подалі від зовнішніх вікон. Крім нас чотирьох і моєї великої собаки Ами, була ще мамина самотня подруга з Альцгеймером, яка прожила з нами в Києві перший тиждень війни.  

Так-от, коли ми вперше спустилися в укриття, я раптом  згадала «Жінку в Берліні». Це був ефект цілковитого дежавю. Там теж є така сцена — першого спуску «анонімної» оповідачки (Марти Гіллерс) у бомбосховище.

Я дивилася вже на своїх сусідів, що сиділи попід стінами (насправді в нас було навіть не укриття, а найближчий паркінг, де посередині стояли дорогі авто), й думала: «Невже я справді це переживаю? І що, мені теж доведеться прожити тут два місяці?» Ну а тоді відразу ще одна думка: чи означає це, що і наступні сцени з «Жінки» теж «нас» чекають? Її я прогнала. Але потім, уже десь за тиждень, вона повернулася з новинами про перших зґвалтованих «ваньками» жінок.

На тих новинах я подумала, що все-таки краще померти, ніж зустрітися з «рускімі солдатами».

І за кілька днів таки поїхала з Києва. Може, й тому.

Хоча насправді не знаю.

***

Мова мені зрадила.

Перший місяць я не могла писати, сформулювати своїх думок чи відчуттів. Але й думок як таких не було — через постійну втому, тяжкість у тілі й туман у голові. Спати не вдавалося. Їсти не хотілося.

Я пам’ятала, що Марта Гіллерс вела щоденник регулярно. І, згадуючи її майже щодня, розуміла, що «треба». Щоби потім могти згадати – якщо виживу (ці слова я теж собі казала). Але не могла себе змусити. Записи робила максимум двічі – тричі на тиждень. І фіксувала там якісь дурниці. Просто переказувала, що сталося. Потім зрозуміла, що це було майже автоматичне письмо, з якого жодної користі.

При цьому, на дванадцятий день я змусила себе написати маленький текст про війну для газети в Індії (може, тому що англійською, бо українською не виходило ні до, ні після). Але все там сказане йшло теж на автоматі. Я розуміла, які тези мушу озвучити, на чому закцентувати, щоб заохотити до солідарності й відохотити від «путінферштеєрства» (після публікації в тій мумбайській газеті – на гінді! – я отримала з десяток зворушливих листів підтримки із запевненнями, що ми точно переможемо).

Трохи згодом (на третьому тижні?) запропонували написати текст-діалог із власним минулорічним перекладом Ясперса (якраз про колективну й індивідуальну провину – тепер уже не німців, а росіян). Але я не змогла. Просто відкривала файл, перечитувала шматки старого перекладу й знову закривала. День за днем.

Зараз у файлі кілька абзаців і цитат. Але я до нього ще повернуся. Сподіваюся.

 ***

Ми виїхали на 9-й день поїздом. Я, моя мама (74) і її подруга з Альцгеймером (82), яка від стресу остаточно втратила зв’язок із реальністю.

Київський вокзал  — тільки штрихами. Моє перше повернення в світ «до ковіду»: величезні людські маси, всі без дистанції та масок. Натовпи мам із немовлятами на платформі, які штурмують евакуаційні поїзди. Крики й пронизливий вереск сотень дітей, які чомусь теж викликали ефект дежавю, хоч я не розуміла чому (потім мама сказала, що десь у такій атмосфері мене «передавали» з Києва до Львова після Чорнобиля; мені тоді було 3 роки).

Поки натовп продирався у вагони – думки про Другу світову й усе прочитане-побачене про евакуацію. Після другого пропущеного поїзда – рятівна думка, що їхати треба не до Львова, де нас чекають, а кудись ближче, але в тому напрямку. Рейсовий «інтерсіті» до Тернополя — повний, але принаймні можна зайти, і провідник не розштовхує всіх, хто не мами з немовлятами. Я їхала стоячи (майже 10 годин), але маму і тету Олю вдалося посадити.

До Львова добиралися два дні. Але з ночівлею по дорозі. Найдовша моя подорож до Львова – мого другого рідного міста. Але вже з Тернополя — відчуття іншої реальності. Тут не гупало нон стоп, як в останні дні в Києві. Під Львовом я не могла повірити, що заправки досі працюють і там навіть можна купити еспресо з автомату. Блокпости й наші з автоматами викликали хвилю тепла всередині. Хотілося всіх обіймати. І всім дякувати.

Але розслабитися не вдавалося ще десь тиждень. Їсти й далі майже не могла. Схудла на той момент десь на 5 кг.

 ***

У Львові спершу було не краще, а гірше. Відчуття провини. Потім страшна втома, але при цьому нездатність спати. Що дві години прокидалася і скролила новини. А коли таки засинала — свою роботу робила сирена.

До речі, у Львові вона значно пронизливіша, ніж у Києві. В усіх районах міста, де чула. І після відбою повторюється. Така ж нестерпно пронизлива. І довга, як собача пісня.

 ***

Слова почали повертатися аж наприкінці першого місяця.

Тоді ж повернулася робота. Її зараз багато, різної. Що механічніша – то мені краще.

Але навіть думати вже часом вдається.

До 30-го дня рахувала дні. Нині вже не рахую. Але десь у новинах миготить: 38-й, 40-й. Сьогодні, здається, 43-й. Важко повірити (чи вкладемося до 100?).

Читати книжки перші два тижні не могла взагалі. Перше, на чому зуміла зосередитися, — історичні есеї Івана Лисяка-Рудницького. Есей про Переяславську раду і те, як росіяни її інструменталізували в різні історичні періоди, взагалі приніс заспокоєння: «Уже бувало й значно гірше. Тому вистоїмо».

Ще за цей час змогла прочитати кілька віршів Стуса. І одну фантастичну новелу Теда Чана.

Так мало я не читала вже дуже давно.

У п’ятницю вперше увімкнула фільм – одну серію мінісеріалу, початого ще до війни. До кінця не додивилася. Але було дуже дивно пам’ятати, про що там ішлося.

***

Нарешті крапка. Зараз повішу цей текст у загальний файл.

Виходить, я знову можу хоч щось писати.

Життя досі триває.

16.08.2022

У квітні я запитувала, чи війна скінчиться до сотого дня. Зараз уже один рік здається надто оптимістичним терміном.

Звикнути до війни все-таки неможливо – просто все переходить на новий рівень: біль і тривога стають менш різкими, але глибшими.

З болем рвуться деякі старі й дуже міцні зв’язки, які давали опертя багато років. Але повертаються старі друзі й знайомі, яких не бачила та не чула ще з універу.

За цей час змінилося все, навіть якщо виглядає так, як колись.
Не до кінця, але повернулася здатність читати й дивитися кіно.

Смачна їжа часом знову приносить радість.

Відчуваю, що з кінцем літа почнеться якийсь новий етап.

Реальність. Перш за все та, від якої я майже вибухаю і розриваюся. Все розпадається у жахливій амбівалентності. Як я взагалі можу втримати у собі так багато суперечливого, супротивного, непокірного, нестравного, нестерпного? Шлях до слів на папері довгий.

Війна й весна, безпека й біль, НІ – величезне, як багатотонний дзвін з його неспинним гулом, і часом непереборне бажання зробити ТАК, бути ТАК, знову цілком свідомо зробити щось життєствердне, не прилаштовуватися до того, що чинить хтось десь, до того, що має всіх затягнути у прірву, яка розверзається. Хіба я щойно не хотіла почати нове життя? Хіба я не поставила все на карту і ще за кілька днів до того, як спалахнуло це нице божевілля, мене не переповнювала радість? Мій чоловік у Франції, працює над нашим майбутнім. Я одна, у селі, в моєму старому будинку, де прожила 20 років і звідки поїду влітку – а реальність розриває мене. Амбівалентність навіть у дрібницях – життя продовжується , і в ньому буде лад, і хоч займатися банальностями неможливо, вони часом нав’язливо присутні, бо можна чудово, детально обдумати, яка вечеря вийде з продуктів у моєму холодильнику, раптом надважливим стає колір гіацинтів, які я зможу собі дозволити, а найпривабливішою перспективою в світі – знову сходити у басейн, fuck корона, fuck докори сумління й будь-що інше, я хочу зануритися в тепле, рідке й змити увесь бруд.

Навіть моє тіло поводиться, наче роздвоєне, холоне всередині й пече зовні або навпаки, то я геть скривлена, бо мені постійно паморочиться в голові, то швидка й точна, як ніколи, навіть моя рука, на якій два пальці напівдисфункційні після перелому, слухається мене, коли я беру свій лук, накладаю стрілу, відпускаю натягнуту тятиву і стріла з гострим, насиченим звуком упивається в солому мішені. Відчуття, що я досі володію собою, своїми рухами, м’язовою пам’яттю, що можу, повністю звільнившись від амбівалентностей, просто щось зробити. ТАК.

Я опитую жінок, які знали. Рут Клюґер, яка відкрито пише, що навіть у концтаборі не зносила свою матір, не мала з нею добрих стосунків і так і не вибудувала їх – навіть в екстремальних умовах власні турботи не зникають, не все розчиняється в солідарності чи спільному нещасті. Але чи й мусить. Завдяки ідіосинкразії зберігається щось своє. Лише воля і здатність поступитися цим і непохитно триматися разом – вони, можливо, стають сильнішими.

Сімона Вейль, яка у «Силі тяжіння й благодаті» так багато пише саме про те, що гнітить і мене, яка померла, бо більше не визнавала їжею пайки, які давали робітникам на фабриках в окупованій Франції. Вона жила в Англії, мала, що їсти, тяжко хворіла на туберкульоз і не пережила своє цілком фізичне спів-страждання, свою солідарність. Можливо, немає ніякого сенсу заходити в цьому так далеко (містикиня в мені каже ні, є), але це видається все ж єдино можливим шляхом – бути свідкою, наскільки це взагалі можливо, дивитися, спів-страждати, спів-знати. Тож я знаю більше за більшість тих, хто тут, читаю й дивлюся і слухаю й думаю й відчуваю, щогодини, багато й раніше за більшість тих, хто тут, при цьому найкраще мене розуміє група поляків, які вже багато років – гості в моєму будинку й друзі, зараз вони стурбовані й пригнічені, а не галасливі й гострі на язик, з якими я вечорами довго стою розмовляю в кухні, коли всі багато матюкаються і п’ють. Можливо, мене також розуміють мої коні, коли я шукаю розради між їхніми теплими тілами. Будь-який коняр вилаяв би мене, так не роблять, це несправедливо щодо тварин, неетично й нічого не дає, та я все ж роблю це й коні трохи на довше, ніж зазвичай, затихають біля мене у своїй стихійній жазі до життя, частіше підходять, щоб тицьнути носом чи покласти голову мені на плече. «Слава Україні!» – кажу я у ще недовилинялу зимову шерсть мого гуцула, насправді він родом із Польщі, а не з українських Карпат, та мені все одно, йому теж, він зітхає, він ніжний і добрий до мене, а мені соромно бути людиною, якщо люди чинять життю такі жахливі речі, і це він теж знає вже давно.

Найбільше впізнаною я почуваюся у Ребекки Вест, яка у своєму монументальному начерку з Балкан «Чорне ягня і сірий сокіл» описує, як лежала у лікарні після операції й випадково почула по радіо, що почалася Перша світова війна. Вона викликала медсестру: «Мені негайно треба подзвонити чоловікові! Сталося жахливе. Убито короля Югославії». Медсестра у відповідь: «Лишенько! Ви його знали? Ні? Чого ж ви тоді кажете, що це так жахливо?» Вест аналізує: „idiocy” – це дефект (вона приписує його жінкам) само-налаштування і само-загублення у дріб’язку обмеженого приватного світу, натомість „lunacy” є причиною того, що люди (це, відповідно, здебільшого чоловіки), одержимі великим і загальним, сприймають світ як суспільний, наче у світлі місяця, без глибини або деталей.

Впродовж тижнів,ТИЖНІВ, які вже триває ця війна, з усім, що вона виносить на поверхню, з усією своєю безпомічністю й бездіяльністю, ні в сих ні в тих, зайнята згортанням свого старого життя в цьому селі, одна, зв’язана відповідальністю за моїх тварин, нездатна нічого змінити в заданих координатах так, як хотіла б, я наказую собі балансувати простір і тісноту, не погоджуватися повністю ні з ким із двох поляків, знову й знову розпізнавати й витримувати амбівалентність.

Знову й знову насолоджуватися дрібницями, по-справжньому й безтурботно. Заземлятися, допомагаючи комусь конкретному, як Віті й Діані з Харкова, яких прийняла до себе на кілька днів, з якими ми разом працюємо в саду й робимо салат, або Тані, яка дісталася аж сюди з Житомирської області, якій через 5 тижнів народжувати, яку  супроводжую до лікарки, де моя українська виявляється кращою, ніж я будь-коли думала. Знову й знову забороняти собі новини й червоне вино і ввечері просто рано лягати спати. Знову й знову по-справжньому відчувати на шкірі весняне сонце і щоб світло прогнало темне, в’язке, отруйне й огидне.

А потім знову лютувати й вити. Годинами – інтернет. Фото. Відео. Вірші. Робота. Не пропускати нічого. Й далі знати. Бути ураженою до кінця.

І висловити це з Паулем Целаном: «Одна зоря ще світить. Ніщо, ніщо не втрачене». Чи з Володимиром Єрмоленком, який написав у Twitter: «Не думайте про Україну як про жертву, яку ведуть на забій. Думайте по неї як про воїтельку. Не зосереджуйтеся тільки на оплакуванні українських жертв. Зосередьтеся на тому, як Україні можна допомогти стати переможницею. Не бійтеся велетенської Росії. Думайте про неї як про вразливого гіганта, якого можливо й необхідно зупинити».